ЯК СОБАКА З ВОВКОМ ПОТОВАРИШУВАВ

Жив сoбi один господар. І мав він дуже старого собаку. Поки пес був молодий, усі його любили, гладили, годували, а як постарів — вигнали геть.

Побіг собака до лісу і зустрів там вовка. Вовк і питає:
—        Куди це ти біжиш?

Служив господареві, доки в силі був, а як постарів, перестали їсти давати і в ліс до вовків вигнали.

Вовк і каже:
—       Не буду я тебе рвати. У тебе самі кістки та шкура — що ж із тебе за наїдок? Краще я тобі допоможу. Коли люди підуть жито косити — господиня понесе косарям їсти. Покладе дитя на землю, а сама почне снопи в копи складати. Я ляжу під копою. Як тільки вона далі одійде, я схоплю її дитя і почну тікати, а ти мене доганяй, рви, за хвоста потягай — я й покину дитя. Люди подумають, що ти дитя врятував, і шануватимуть тебе до самісінької смерті. Але ти, як станеш добре жити, не забудь мене, за добро добром віддяч.

    Пpибіг собака додому, а господиня схопила віника та й ну виганяти його з-під лави:
—        Знову повернувся, ледацюго, даром хліб їсти?

На другий день несе господиня косарям обід і маленьку дитину з собою взяла. На полі поклала дитину в холодок а сама заходилася копи складати. Як тільки вона одійшла далеченько — вовк із-під копи хап дитину і навтьоки. Господиня як закричить:
—        Собачко, доганяй, доганяй вовка, одніми дитину!

Собака як метнеться за вовком! Догнав, ну його рвати, за хвіст смикати — вовк і покинув дитину. Прибігла господиня, схопила дитину, не знає, що й робити від радості, та все собаці дякує:
—        Ну й добрий ти, собачко! Доки житиму, будеш їсти те саме, що й ми.

І справді, настали для старого пса добрі часи: ніхто йому злого слова не скаже, усі його люблять і ласого шматка не шкодують.

Зібрався господар хрестини влаштувати. Собака пригадав свою обіцянку вовкові, побіг у ліс і покликав вовка в гості. Залізли вони в комору і наминають собі, що тільки там знайшли: то хліба, то м’яса, то пироги. Вовк навіть пива з глечика хильнув. Почали жінки в хаті співати. Не витримав і вовк:
—        Тепер і я заспіваю.
—        Ой, не співай, вовче, бо лихо буде,— вгамовує його собака. Та де вже там вовкові витримати! Як тільки гості затягли гучнішої пісні, почав і він підтягувати. Почули люди вовче виття, схопили хто що міг — той палицю, той кочергу, той ополоника, і ну вовка лушпенити. Ледве живим із комори вирвався. Отак і кінчилося товаришування собаки з вовком.